"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

14 квітня 2014 року офіційний початок антитерористичної операції на сході України, яка з часом змінила назву на Операцію об'єднаних сил, проте суть збройного конфлікту не змінилася. На сьому річницю початку війни Суспільне Культура запросило до розмови режисера Корнія Грицюка, який родом з Донецька.

Приводом для розмови став фільм, над яким Корній працює останній рік. Його робоча назва "Євродонбас", і він присвячений тому, як українці та європейці у другій половині XIX сторіччя будували промисловість Луганської та Донецької областей.

"Це ілюстрація жахіть двадцятого століття"

Корнію, ти з Донецька, я з Луганська, і якщо відкинути політику, яка лежить на поверхні, то ти згоден, що війна на сході закорінена в культурі?

Культура – дуже важлива річ, ще Черчиль казав: "За що ми воюємо, якщо не за нашу культуру?". Проблеми, які на Донбасі вибухнули у чотирнадцятому році, – здебільшого не політичні, а світоглядні.

У радянські часи історію та культуру Донбасу було повністю змінено. У процесі роботи над фільмом, ми багато разів зустрічаємося з тим, що в людей було відібрано фактично їх природу. Донбас – це така радянська міфологема про те, що це великі індустріальні міста. А насправді ми забули про сільський Донбас, який існував багато століть, особливо якщо говорити про Луганську область – старі сільські території, де було багато козаків, які приїздили у ці міста із Запорізької Січі на зимовку.

Сільський Донбас, який був українськомовним і багато століть співав українські пісні, прибрали з радянського наративу, залишивши концепцію Дикого поля. Це абсолютно російськоцентрична концепція, що нібито на цих територіях нічого до того не було, тому з них можна ліпити все, що завгодно. І ось там під час сталінської індустріалізації зліпили радянську людину. Але, працюючи над фільмом, я розумію, що за великим рахунком ніякої сталінської індустріалізації не було.

По-перше, все було збудовано набагато раніше, а в сталінські часи це лише розширили. По-друге, навіть сталінська індустріалізація, не тільки на Донбасі, проходила здебільшого під наглядом іноземців – з Америки та Європи виписували людей, які будували гіганти: дніпрогеси та запоріжсталі. Якщо подивитися на історію великих радянських заводів, то майже всі вони – це копії заводів, які були в Америці, а у нас їх по гвинтиках збирали. Так відбувалося, бо сталінський терор винищив всіх видатних інженерів та архітекторів, які могли щось самостійно створити.

Нагадування про терор на Донбасі зустрічається то тут, то там.

Сто відсотків. Ми зараз працюємо у Новгородському – колишній Нью-Йорк, якому ніяк не можуть повернути історичну назву. Це містечко – ілюстрація жахіть двадцятого століття: сімнадцятий рік – революція, потім громадянська війна. Оскільки там було багато німців, у них все націоналізували. І коли ніби все заспокоїлося, почалася Друга світова війна, а з нею – тотальний терор проти місцевого населення, яке мало німецьке походження. Люди, які вижили в м'ясорубці і повернулися з Казахстану із заслання у своє рідне місто, навіть сьогодні, після тридцяти років незалежності, бояться згадувати про своє німецьке коріння.

Новгородське дуже класно ілюструє історію Донбасу ще й тим, що там маніпуляція на маніпуляції. Місто офіційно перейменували у 1951 році з початком Холодної війни. Під час Другої світової війни його звільняли під назвою Нью-Йорк, але на монументі написано, що Червона армія відбивала містечко Новгородське. Маніпуляція складена навіть на рівні монументу. Люди поколіннями зростали, читали цей напис і думали, що воювали за Новгородське, а воювали за Нью-Йорк.

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

Новгородське / Нью-Йорк. Школу побудували у 1914 році, але під час ремонту дату перебили, поставивши 1961 рік.

Якщо повернутися до культури, то про що твій фільм розказує жителям сходу та всієї країни?

Думаю, він повертає не конкретну культуру – бельгійську чи британську на Донбасі. Він, напевно, повертає сторінки української історії цього регіону. Європейська забудова – насправді складний період, на який ми не можемо дивитися крізь рожеві окуляри, казати, що європейці приїхали, все побудували, а потім прийшли совєти і все відібрали: у той час теж були свої проблеми, свої відносини між іноземцями та українцями.

В одному фільмі неможливо розповісти детально про все, що відбувалося на великій території протягом п'ятдесяти років. Тому головне наше завдання – викликати зацікавленість. Хочу, щоб люди для себе по-новому відкрили схід України. Тому що міфи про Донбас сильні не лише для мешканців Донбасу, а й для киян, львів'ян та всіх інших. Вони не дуже розуміють, що це за регіон. Через те, що не було туристичної інфраструктури, туди майже ніхто не їздив. Максимум доїжджали до Харкова.

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

Стара Юзівка.

Як герої фільму реагують на те, що ти їм наново розказуєш історію області?

У Новгородському наші головні герої – молодь, вони тільки закінчили школу і мріють далі навчатися. Їм насправді дуже цікаво. Вони розуміють, що без цього нематеріального не може бути чогось матеріального. А коли розмовляєш з людьми більш старшого віку, то можеш отримати і грубу відповідь: "Зачем мне этот Нью-Йорк? Лучше б заводы работали". І в принципі цих людей можна зрозуміти. У радянський час вони мали стабільну роботу, а зараз багато підприємств закриті. Проблема полягає у тому, що держава не змогла перепрофілювати цих людей і не змогла донести, що у нас не виключна ситуація.

Якщо ми говоримо про Донецьк у контексті світу, що один з його засновників – валлієць Джон Юз, то зараз нас консультують люди з Вельса. Вони – маленька країна і для них те, що вони працювали на Донеччині та Луганщині – супервелика історія. Вони її вивчають, зберігають, і архіви для фільму, які стосуються життя валлійців на сході України, ми отримали від них. Так от, вони кажуть, що у тому місті, де народився Джон Юз, зараз страшна криза – промислові підприємства закрилися, багато людей безробітні. Але, звичайно, Велика Британія та, зокрема, Вельс – економічно потужніші за Україну, вони можуть виплачувати людям допомогу.

У Лисичанську є бельгійська лікарня, содовий завод. Завжди дивувалася, які ще потрібні докази того, що промисловість заснували у кінці XIX століття, а не пізніше, у тридцяті роки.

У роботі над фільмом нам допомагає дослідник Леонід Марущак, і він розказує, що коли кажеш людям: "На заводі є стіна з датами будівництва, наприклад, кінець дев'ятнадцятого століття, або є старе обладнання, де всі написи англійською, німецькою чи французькою мовою. Чому, незважаючи на це, ви думаєте, що це радянське?". А люди відповідають: "Так це ж трафейноє всьо".

Громадянська війна, сталінський терор, індустріалізація, коли знищували села, Голодомор, Друга світова війна – так багато жахіть сталося протягом двадцяти років, що люди, які на власні очі бачили іноземців, які разом з ними будували заводи, або загинули, або боялися передавати цю історію дітям чи онукам, бо могли дати статті.

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

Будівля лікарні содового заводу у Лисичанську. Фото Миколая Ломаки

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків"

Як ти ставишся до слова "Донбас"? Нещодавно піднялася доволі стара дискусія: оскільки ця назва є політичним інструментом, тому краще говорити "схід України".

Слово "Донбас", якщо його розшифровувати, як воно є, – це Донецький вугільний басейн. У нас також є Кривбас – Криворізький залізничний басейн. Особливого негативу до цього слова я не маю, але мені не подобається конструкція "народ Донбасу". Не розумію, що це таке. Чому є народ Донбасу, а сусідня область – Запорізька чи Харківська.

Мені здається, що більш влучно говорити "східна Україна", чи навіть розділяти і говорити "Донеччина та Луганщина", бо це візуально дуже різні області. Луганщина більш північна, там є ліси, зелені території і, звичайно, степові території. А південь Донецької області – це Приазов'я, морський клімат.

Є люди, які чіпляються за це слово, причому вони з різних боків барикад.

Інколи мені здається, що до того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків. Розумію, що є багато людей, які у чотирнадцятому році все це підтримали і продовжують триматися за російський наратив або у крайньому випадку казати: "Я ні за тих, ні за інших". Таких людей насправді дуже багато. Але є й ті, які на території вільної України не до кінця розуміють, що сталося на сході. Що це було військове вторгнення іншої держави, що місцевих людей використовували.

Знаєте, якби саме слово "Донбас" було головною проблемою, то, напевно, їй потрібно було б приділяти багато уваги. Але ми маємо велику комплексну проблему. Тому якщо люди звикли називати цю територію Донбасом, то нехай вони її так називають, потрібно вирішувати інші питання.

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

Донецький содовий завод.

"Бельгія до 1935 року не визнавала Радянський Cоюз через Донбас"

Мистецтво і, зокрема, кіно може боротися зі стереотипами, міфами, пропагандою, залишаючись вільним мистецьким висловлюванням. На твою думку, скільки людей мають побачити фільм, щоб це на них вплинуло?

Це дуже складне питання. Є важливі культурні проєкти, які, на жаль, мало до кого доходять. Ми живемо у ситуації, коли телебачення формує суспільну думку, і поки тема не починає проговорюватися на великих каналах, вона не набуває широкого розголосу.

Чому твій фільм "Поїзд "Київ-війна"" або майбутній про історію Донбасу не показують і не обговорюють на телебаченні?

Це цікава тема для розмови, бо "Поїзд "Київ-війна" ми безкоштовно готові віддати українським телеканалам для показу. Зараз продюсер займається цим питанням, але ми отримали від кількох каналів відповідь, мовляв: "Ви молодці, фільм класний, але він не вписується у нашу програму чи ще кудись".

Якщо чесно, я не розумію, як великі канали можуть показати фільм про збудований європейцями Донбас, коли частина підприємств, які побудували європейці, зараз належать великим промисловим групам.

Ми про це теж хочемо поговорити у фільмі. Я не пропоную ні у кого нічого забирати, але якщо вдуматися, то це була приватна європейська власність. У 1917 році її націоналізували совєти. Бельгія до 1935 року не визнавала Радянський Союз саме через Донбас, через те, що вони відібрали у них підприємства і не заплатили за це. У Франції люди, які мали вільні кошти сто п'ятнадцять років тому, вкладалися у Донбас, як у фінансову піраміду: французький банк купував портфельні цінності, людям йшов прибуток з акцій. Потім французьке майно забрали, і програла не держава, а конкретні люди.

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

Джон Юз, Ернест Сольве, Олексій Алчевський.

Ти натякаєш на реституцію, але ми розуміємо, що такий сценарій навіть не розглядається.

Мені здається, що про це важливо говорити навіть не у контексті реституції, а у контексті українського бізнесу, українських підприємців того часу, наприклад, говорити про того ж Олексія Алчевського, фактичного засновника міста Алчевськ та власника металургійного комбінату.

Він унікальна людина для України. Також був співвласником Маріупольського металургійного комбінату Ілліча, який тоді називався "Руський провіданс". Але ми чомусь про Алчевського як про українського промисловця не згадуємо. Натомість говоримо про якихось російських купців чи ще когось – про людей, які не мають до нашої країни жодного стосунку.

З 2020 року Держкіно підтримує виробництво ігрових телевізійних серіалів. Було б цікаво, якби Держкіно надавало фінансову підтримку у цій конкурсній програмі під умову, що на телеканалах, де будуть показані серіали-переможці, також покажуть такі фільми, як твій.

Це було б логічним. Бо трохи дивна ситуація, що великі комерційні телеканали чи комерційні структури, що знімають серіали, приходять у Держкіно за фінансовою підтримкою. Як на мене, Держкіно повинне підтримувати некомерційний сектор.

А вони хочуть отримати гроші, зняти і показати серіал, потім перепродати його, наприклад, до п'яти країн, але не готові показувати некомерційні фільми, які Держкіно також профінансувало. Тут є про що говорити.

Одним Суспільним чи UA: Культура, які готові показувати українські фільми, на жаль, ми не охопимо аудиторію, яку потрібно.

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

Продюсерка фільму Анна Паленчук та режисер Корній Грицюк.

У Дружківці почали грати у футбол раніше, ніж у Києві

У фільмі будуть анімовані старовинні фотографії, ви їх знайшли в іноземних архівах чи також і в українських?

Багато архівів є у краєзнавчих музеях – Костянтинівці, Краматорську, Лисичанську. Але оскільки тема ніколи не проговорювалася, то документи не у найкращому стані. Музейники навіть не можуть детально розповісти, які люди чи будівлі зображені на фотографіях.

Багато документальних свідоцтв перебування європейців на цих територіях було вивезено до Москви чи Санкт-Петербургу. Це трохи звучить стереотипно, але так говорять самі музейники.

Ми також достукалися до бельгійських компаній, які працювали в Україні, зв'язалися з головою менонітської організації Європи, бо у Новгородському жили німці-меноніти. Вони допомагають з архівами.

Британці у Вельсі роблять фантастичну архівну роботу – досконало зберігають, оцифровують, описують фотографії та документи. Навіть у цьому питанні ми бачимо різницю, як люди ставляться до власної історії.

Чи є у тебе улюблені історії, про які йдеться у фільмі?

Мені подобається історія, яка сталася у Лисичанську, коли побудували содовий завод. Його власником був бельгієць Ернест Сольве, і він мав приїхати у місто з перевіркою.

До його приїзду у Лисичанську побудували готель, бо ті будівлі, що були для робітників – українців та бельгійців, – не підходили для людини такого рівня, як він. Сольве був одним з найбагатший людей Європи. На жаль, готель, як і деякі інші будівлі не збереглися до нашого часу. Вони зруйнувалися через зсуви, які є у Лисичанську.

Або є класна історія про Дружківку, де зійшлися французькі та бельгійські інтереси. Коли вона стала вузловою станцією, то з маленького поселення перетворилася на розвинене місто. Французи та бельгійці у всьому конкурували, наприклад, хто швидше побудує костьол для місцевих чи ще щось. І у якийсь момент там розпочалися футбольні змагання. Спочатку французи грали проти бельгійців, а потім й українці захопилися грою. Ми маємо фотографії перших футбольних команд Донбасу"Юзівське спортивне товариство"- 1911 рік. "Клуб любителів футбольної гри" (Дружківка) - 1911 рік. "Краматорське спортивне товариство" - 1912 рік. Константиновске товариство "Спорт" - 1913 рік. . Це було у 1913 році.

"До того бідного Донбасу доколупуються з усіх боків". Корній Грицюк знімає фільм про історію сходу

Перший матч на Кубок Донбасу. Футболісти Юзівки (з кубком) і Краматорівки (стоять на другому плані). Крайній зліва, в кепі – перший лідер Футбольної ліги Донбасу Дрейман.

Ми багато говорили, що фільм має впливати на глядача, змінювати його сприйняття сходу. А на тебе він впливає?

Коли почав більш ретельно вивчати історію, то зрозумів, що Донбас був у той час клондайком. Якщо раніше я мав стереотипний погляд, що це зрусифіковані під час Радянського Cоюзу території, то тепер зрозумів, що це територія дуже різних людей, які з'їжджалися з усієї України, Росії, Європи, які намагалися тут вижити. Фотографії Старої Юзівки – це вестерн.

Ти дивишся на них і розумієш, що навколо степ, люди будують нереальні, футуристичні шахти, заводи, гинуть від епідемій та вибухів на шахтах. Вже тоді люди зіштовхнулися з техногенними проблемами і зрозуміли, що завдають шкоду екології.

Донбас – набагато складніший регіон, ніж ми собі уявляємо. Його потрібно вивчати комплексно, щоб зрозуміти, чому він сьогодні такий.

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше