Сім років тому на сході України розпочалася Антитерористична операція. Рішення ухвалили на екстреному засіданні РНБО після того, як сепаратисти під керівництвом офіцерів спецслужб Російської Федерації захопили Слов'янськ, Краматорськ та Дружківку. Згодом до Слов’янська і Краматорська були спрямовані спецпідрозділи Служби безпеки та Збройних сил України. Тоді ж на Схід відправився і 1-й резервний батальйон оперативного призначення Нацгвардії. Суспільне поспілкувалося із військовими, які одними з перших добровольцями приїхали на передову.
“Прийшов наказ десантникам виступати в бік Слов'янська, і вже так весело не було”
Сергій Ткаченко до військової служби працював менеджером з продажу в Києві. Брав участь в подіях на Майдані. Після вторгнення російських військових на територію України пішов добровольцем в 1-й резервний батальйон оперативного призначення Нацгвардії.
“З Майдану попросили, хто має змогу і хоче себе спробувати в цій справі, запросили на збори в Старих Петрівцях, поселили в наметове містечко, і почалися військові заняття,” — каже Сергій.
25 квітня військові прийняли присягу і відправилися в Павлоград, у місто між Донецькою та Дніпропетровською областями, там оселилися у військовій частині й зайняли блокпости навколо міста. Щоденним завданням стала перевірка транспорту, людей та документів. 1 травня 2014-го військову групу Сергія привезли в Барвінкове, що за 55 км від Слов’янська.
“Ми розташувалися у якійсь школі, чи то був інтернат. Уночі поступив сигнал – займати блокпости. Наша група виїхала першою, нас було 14 осіб, ми підсилили бійців 95-ї бригади десантників на цьому блокпосту. Спочатку було весело, бо ми приїхали озброєні, підготовлені більш-менш, там з нами були 30 десантників, 3 БТР. Але о другій ночі прийшов наказ десантникам висуватися в бік Слов'янська, і вже так весело не було, було страшнувато, бо блокпост великий, а 14 бійців захистити його як слід не мали змоги. На той час у нас була лише стрілецька зброя, максимум ручний протитанковий гранатомет, автомати", — згадує Сергій.
О 5 ранку до блокпоста на поле прибули гвинтокрили, й команди вирушили до Слов’янська. Сергій полетів третім бортом: “Коли завантажуватися у гвинтокрил, то всім було весело, бо майже ніхто до того часу на них не літав. Нас висадили, але трохи не там, нам довелося пару-трійку кілометрів пройти пішки й тягнути на собі все, що можна: патрони, їжу, воду".
“Ніхто не був готовий стріляти морально”
Група Сергія з’єдналася на мосту, під горою Карачун, з тими групами, які вирушили до Слов’янська раніше, зокрема з 95 бригадою десантників. Саме тут, за словами Сергія, у них відбулася перша сутичка з російськими колаборантами та найманцями та місцевими жителями.
“Ми не знали, що відбувається, що нам робити, які завдання, чи можна стріляти. Ніхто не був готовий стріляти морально. Десантники стояли на мосту, зайняли дуже невигідну позицію для оборони, бо з однієї сторони міст був перекритий електровозом з вагонами”, – Сергій розповідає, що електровоз приварили до рейок місцеві. Як з’ясувалося пізніше, більшість цих людей були не зі Слов'янська, а з Російської Федерації.
Увечері до найманців прибуло підкріплення. Командиру батальйону десантників пропонували "здати" нацгвардійців, після відмови пролунали постріли, у бійців полетіли "коктейлі Молотова".
“Загорілися шини, і іншу дорогу, по якій ми прийшли, заблокували вантажівкою. Було прийняте рішення виходити на гору Карачун, бо це панівна висота, яку треба було зайняти. Частина розвідки 95-ї бригади вже висунулася туди, ми ж з основною колоною почали виходити й тут почався бій”.
Українська сторона зазнала перших втрат: снайпер вбив водія БТРа, ще один десантник загинув від гранати. Українські військові почали відстрілюватися. 3 травня українська розвідка встановила контроль на горі Карачун.
В умовах війни
Сили противника збільшувалися, бойовики оточили гору та відключили водопостачання, милися українські військові лише тоді, як ішов дощ, розповідає Сергій. Питної води теж не вистачало.
“Ми збирали воду, коли йшов дощ, там були такі пожежні водойми закриті, там не питна вода зовсім, але ми якось її фільтрували через пісочок, кидали таблетки, у кого були знезаражуючі, так виживали. Не було їжі.”
Сергій пригадує, як цукерками харчувався 2-3 дні. Потім конвой, якому вдалося прорватися до бійців через обстріли підвіз боєприпаси, трішки води, та кільку в томаті – усе, що вдалося врятувати: “От на два тижні нам була кілька в томаті… Зараз на кільку в томаті дивитися не можу”, – каже Сергій.
Обстрілювали "за графіком", розповідає Сергій: о 5 ранку і, крім того, бойовики вирахували обідній час українських військових і саме тоді починали мінометний обстріл.
29 травня біля гори Карачун збили український літак. Загинули 12 військових, серед них і генерал-майор Сергій Кульчицький. 31 травня батальйон пішов на ротацію. Його замінив інший, теж сформований із резервістів. У ньому був і доброволець Олег Дубягін. У військо пішов, як і Сергій – після Майдану.
“У першу ніч, коли ми заїхали, спали, хто де прийдеться, поки розбивали намети, і то великих наметів не було, були намети туристичні, маленькі, почали розбивати ті намети, і хто встиг туди лягти, той ліг, бо треба було вже організовувати службу. О 6 годині ранку на нас поїхала бронетехніка",– розповідає Олег про перші дні в Слов‘янську. Відсіч бронетехніці та мінометам давали зі стрілецької зброї й однієї бойової машини десанту, бо більше нічого не було.
Що змінилося за 7 років?
5 липня 2014-го Слов'янськ відвоювали. Та на цьому військова служба і Олега, і Сергія, не закінчилася. За 7 років війни Олег втратив 28 побратимів. Саме це, каже, мотивує продовжувати службу на Сході й нині. Тільки вже в Зоні операції Об'єднаних сил.
"Ситуація змінилася трошки в кращий бік, бо немає масових боїв, як в 2014-15 роки, – каже Олег. – Змінилося і ставлення місцевих до українських військових: коли ми заїхали в місто Попасна в 2016-му, 90% місцевих були проти, казали: "Нащо прийшли? У нас тут за 5 км наші брати, родичі, вони там воюють". За ці роки була проведена дуже велика робота з місцевим населенням, і зараз 30% тих, у кого ще залишилася якась образа на Україну, а решта – не дуже хочуть переходити до РФ".
Сергій Ткаченко розповідає, що у 2014-15 роках бої були із використанням артилерії, важкого озброєння, танків і БТР: "Ти не знав, який пункт український, який пункт зайнятий силовиками, хто за кого. Навіть форма не відрізнялася у бойовиків від нашої. Зараз більш-менш стабільно, зараз відбувається "окопна" війна. Зараз на перший план виходять міномети і снайпери, багато залежить від розвідки. Зараз використовуються дуже потужно що з нашої сторони, що зі сторони ворога – дрони, авіарозвідка, зараз більше все залежить не від якихось генеральських рішень, а від навченості бійця",– саме підготовка особового складу зараз на першому плані, додає Сергій.
"Хто хитріший, той і виграє цю "окопну" війну", – зазначає чоловік і додає, що за три місяці знову відправляється на Схід.
Станом на серпень 2020 року, за даними ООН, від початку бойових дій на Сході загинули понад 13 тисяч людей, з яких понад 3 тисячі – цивільні.
Читайте також: "Була Україна й буде Україна!". Жителька Слов'янська розповіла про захоплення міста у 2014 році
Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу
