"Нам треба жити, а не надіятись на безсмертя". Інтерв'ю з Лесею Українкою, якби вона жила у наш час

"Нам треба жити, а не надіятись на безсмертя". Інтерв'ю з Лесею Українкою, якби вона жила у наш час

"Нам треба жити, а не надіятись на безсмертя". Інтерв'ю з Лесею Українкою, якби вона жила у наш час Колаж, Суспільне

25 лютого в Україні відзначають 150 років від дня народження легендарної поетеси та письменниці Лесі Українки. Постать цієї культової культурної діячки настільки важлива для української літератури та історії, що досліджень про неї не бракує, і до 150-річного ювілею з дня її народження, під знаком якого проходить 2021 рік, їх з'явиться ще більше.

Тому в день свята ми вирішили звернутись безпосередньо до Лесі Українки, аби дізнатися її думку про найактуальніші українські події – про пандемію коронавірусу, Революцію Гідності, закриття каналів, пов’язаних із Медведчуком, та дізналися у найвідомішої жінки давньої та сучасної України як зберігати оптимізм навіть у найскрутніші часи. Цей матеріал є доку-фікшеномЖанр, який поєднує у собі риси документального та художнього твору. Зазвичай основою є документальна лінія, до якої додаються вигадані художні елементи, щоб підкреслити реальну історію, а не документом – тексти листів змінені для враження живої розмови, як-от ця.

Пані Лесю, вас називають геніальною поетесою, дочкою Прометея, романтичною непересічною особистістю. Як ви ставитесь до таких гучних титулів?

Нащо мене так ідеалізувати? Я справді боюсь цього! Адже коли хто розчарується у своєму ідеалі, то зараз йому захочеться розбить свій ідеал за те, що він нібито брехав. Ну що, як людям коли захочеться розбить мене?

Мені не ви одні казали, що при мені люди “робляться кращими”. Я б хотіла цьому вірити, бо це був би дуже щасливий дар. Все-таки, не вважайте мене за ідеал, бо я не варта цього. Скажу більше – ніхто не вартий, бо ідеал – це ідея, а не людина. (...)До Макарової А.С., Колодяжне, 1894 рік

Пандемія COVID-19 за останній рік змінила наше життя, ми побачили, що суспільство не дуже ефективно справляється із зовнішньою загрозою. Як вважаєте, гіршим чи кращим стане світ після пандемії?

Я все ж таки трошки оптимістка, чи то скоріш прогресистка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого. Тільки коли б він скоріше йшов, а то стільки сили й людей даремно гине. А у нас, в Україні, ще багато мусить загинути марне (чи може так буде здаватись, що марне) поки що-небудь людське вийде. (...)До Павлика М.І., Софія, 1895 рік

Як вам вдається зберігати оптимізм навіть у найскрутніші часи?

У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більш ніж половину всесвітньої несправедливості безпосередньо. Будем же поправляти її іншою несправедливістю – любов’ю! (...)Лист до сестри Ольги, листопад 1902 рік

Повернемося до проблем сучасної України. Революція 2014 року відбулася 7 років тому, але країна дотепер не змінилася так кардинально, як того хотіла. Що ми робимо не так?

Що наші люди – лінюхи, то я бачу тепер добре. У нас таки немає ніякого громадського виховання, а через те й громадського почуття бракує. Все приходиться тільки очі протирать, щоб світліше на світ подивитись, а деякі, як лінуються, то й очей не протирають, а просто сплять сном праведних, та сни їм золоті привиджуються.

Та думаю, що то не довго триватиме. Бо такі часи настануть, що треба або так заснути, щоб і сни ніякі не снились, або вже прокинутись зовсім і про всякі сни забути. (...)До Павлика М.І., Колодяжне, 1891 рік

Нам [артистам] треба жити, а не надіятись на безсмертя, тоді тільки ми почуваємо себе і великими, і безсмертними. (...)Твір "Розмова", Леся Українка

На парламентсько-президентських виборах 2019 року перемогла молода команда "Слуги народу", але вже незабаром рейтинг як президента Зеленського, так і його партії почав неухильно зменшуватися. Політики не виправдали очікувань свого електорату чи українці в цілому розчаровані в політиці?

Вкраїна бачила не раз, як тії закоханці – надвечір забували все, про що співали вранці.

Чи підтримуєте ви нещодавнє закриття телеканалів, пов'язаних з Медведчуком?

Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном. Як я побачила у Відні російські газети, то мені за них дуже соромно стало, а надто було жаль бідної російської публіки, що мусить читати такі газети.

Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке “западничество”, що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італійською мови, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить, бо недавно ще мені приходилося з тими самими людьми змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська.

Я надіюся, що може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то може згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній. (...)До Драгоманова, Відень, 1891 рік

На вашу думку, закриття таких каналів є актом цензури в демократичному суспільстві або необхідністю в умовах інформаційної війни з країною-агресором?

У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи, щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями. Така легкість репутації багатьох приманює.

Ще тепер можна у нас почути фразу: "Як се? От Ви казали, що НН дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!”. “Говорить по-нашому" – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, він говорив по-китайськи.

Як українцям перестати сваритися між собою?

Шкода, що роботящі люди мало якось тримаються разом – кожний більш робить solo на власну руч. Не знаю, чи тут обставини винні, чи той знайомий український індивідуалізм. Але в нас, щоб жити між якою-небудь громадою, треба таки багато до чого звикнути, а на таку звичку йде стільки сил, що краще її на щось потрібніше обернути. (...)До Драгоманова М.П., квітень-травень 1893 рік

Що наостанок побажаєте читачам?

Побажаю крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись – і жити, проганяючи думи сумні.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди