"Для мене Онищенко не винен". Анна Різатдінова. СУСПІЛЬНЕ | ІНТЕРВ'Ю

"Для мене Онищенко не винен". Анна Різатдінова. СУСПІЛЬНЕ | ІНТЕРВ'Ю

"Для мене Онищенко не винен". Анна Різатдінова. СУСПІЛЬНЕ | ІНТЕРВ'Ю Суспільне. Новини

Чемпіонку світу з художньої гімнастики та бронзову призерку Олімпійських ігор в Ріо Анну Різатдінову останнім часом згадують не так через спортивні перемоги, як через участь у проєкті "Танці з зірками" і зв’язок з олігархом-втікачем Олександром Онищенком. Про поточну ситуацію у збірній, свої політичні амбіції та стосунки з Онищенком Різатдінова розповіла в інтерв'ю Дарії Гірній.

ПРО СПОРТ

До певного моменту українська школа художньої гімнастики — школа Дерюгіних — вважалася однією з трьох найкращих у світі. За результатами останнього чемпіонату світу в Баку Україна посіла 5 і 12 місця, а в групових вправах 9 місце. Що сталося за останні роки? Чому результати українських гімнасток, за дуже рідкісними винятками, суттєво знизилися?

Ну, по-перше, я трохи не погоджуся з тим, що наші позиції впали. Українська гімнастика — в топі. Вона була, є і буде в топі. Змінюються покоління, і ця зміна поколінь — це дуже складний період. Період, коли, скажімо, ти підготував продукт і з ним, таким нафаршированим, тобі потрібно попрощатися після Олімпійських ігор, знайти нову зірку, нове покоління і заново почати обробляти цей діамант...

У нас просто ця зміна поколінь дуже повільно відбувається…

Це складно. Просто зміна поколінь не має відбуватися на таких контрастах і перепадах. Молоде покоління має готуватися і рости, поки виступає це покоління. Я досить часто заходжу до дівчат у зал, в школу Дерюгіних, де займається збірна команда України, і бачу, як в нас уже з’явилося два повноцінних килими в Жовтневому палаці, яких не було раніше. Зараз дівчата займаються в "Атлеті", і це, звісно, не вершина досконалості, умови у збірній недостатньо сприятливі, але, тим не менш, у нас тепер є два повноцінних килими, на яких можуть займатися юніори і паралельно дорослі — сеньйори. Це правильна система підготовки.

Що б ви змінили в українській художній гімнастиці? Ви часто наголошуєте на проблемі фінансування та інвестицій. Але що б ви змінили в освітніх підходах і процесі тренувань?

Звісно ж, передусім я б поміняла умови підготовки. І то, зараз вони значно кращі, ніж були в нас і в попередніх поколінь. Тоді все взагалі було набагато гірше, в часи Безсонової, Годунко. Ми жили на Лісовій (кінцева станція метро — авт.) у спортивному інтернаті — звідти діти діставалися додому о 21-22 годині. І ще від метро потрібно пройти 10-15 хвилин пішки. І коли діти в 12 років йдуть самі — це, звісно, катастрофа. Умови проживання на той момент були жахливі: один душ на поверсі, в нас був комендант. О 22 годині вимикали світло, жодних електропристроїв не дозволяли. Це доволі жорсткі умови, але однозначно потрібно щось змінювати. Радянський Союз не може залишатися до сьогодні.

Але знову ж таки — це трохи про фінансування та інвестиції…

Наступний момент — це освіта. Однозначно потрібно вибудовувати графік тренувань так, щоб вистачало часу на все. Тобто не можна повністю обмежувати навчання і робити всі ставки тільки на спорт, потрібно поєднувати. Треба продумувати систему домашнього навчання, хоча б для провідних гімнасток. Їх не так багато, 10-15 людей. Їх потрібно переводити на таку форму навчання і наймати викладачів іноземної мови, української мови. Це все дуже важливо.

У вас цього не було?

Ні, ми самі наймали репетиторів, десь в перервах готувалися до екзаменів, контрольних робіт. Це все було так складно, що часу не залишалося ні на що. Зараз є система підготовки і в інтернеті, і портативна. Зараз світ змінився, все у планшетах, і усе можна зробити значно легше.

Наступний момент — дієтологи. У нас не було жодних дієтологів, і це катастрофа. Я згадую своє харчування, мені соромно про нього говорити. Коли ти йдеш із Лісової на метро з дівчатами, а біля метро перевожно кіоски розташовані з шоколадками, з водою. Ми розуміли, що нам потрібно щось брати на обід, але ми брали кока-колу, спрайт, шоколадки різні. Тобто це не один снікерс був, це були всі види шоколадок. Якісь вафельки і чипсики — ось це був обід гімнастки збірної команди України. Вага особливо не набиралася, тому що там, в принципі, дрібниця якась…

Ну, ви "спалювали" швидко...

Тому такого апріорі не може бути. Наступний момент — це, звісно, психолог. Я б назвала цей момент ключовим. У збірних командах має бути психолог. Без цього ніяк, бо тренер не може бути одночасно і психологом, і наставником, і батогом, і пряником. Це має бути окрема людина, яка допомагатиме спортсмену, до якого спортсмен приходитиме, як на сповідь, і буде консультуватися. Тому що в мене особисто було мільйон запитань. Я ще сама по собі така людина, яка любить копирсатися в собі, постійно в мене мільйон запитань у голові і я шукаю на них відповіді. Мені завжди хотілося поспілкуватися зі спортсменами, які пройшли Олімпійські ігри. Я мріяла, щоб були якісь майстер-класи, де вже реалізовані спортсмени розказали, "а як воно там", а як потрібно готуватися, а що потрібно робити, а як поводитися. Зараз майстер-класи вже дуже поширені, дякувати богу, а на той момент — ні. Іноді спортсмен втрачає віру в себе, хоче здатися, таких моментів дуже багато...

Наталія Годунко, чемпіонка світу з художньої гімнастики, у своєму Instagram написала, що над гімнастками національної збірної України чинять психологічне насильство. Їх принижують, обзивають і залякують. Чи справді має місце психологічне насилля в національній збірній?

По-перше, з кожним поколінням все міняється, це правда. Я чула, що було в покоління Наталії Годунко, Анни Безсонової, вони були перед нами. Там, кажуть, були жорсткі умови. В мого покоління, я можу сказати, що, звісно, були гострі слова, образи, але без цього ніяк. Просто так на шию ніхто не повісить медаль. Має бути батіг. Звісно, часто цей батіг переважає пряник. Так теж бути не повинно. Часто є несправедливість, наприклад я боролася з тим, що Ірині Іванівні (Дерюгіній — авт.) подобаються лише красиві гімнастки з якимись видатними параметрами. А мене не хотіли брати на килим, бо в мене була не та довжина ніг або ще якась дурниця абсолютна, як на мене. Не та довжина ніг, не та ширина стегон, — це все знецінюється на тлі праці.

Це професійно, на вашу думку?

Складно сказати. Напевно, це професійно, тому що в Ірини Іванівни Дерюгіної на той момент за спиною було вісім Олімпіад, а в мене жодної. Звісно, вона професіоналка, а не я. Але з іншого боку, напевно, тоді вона не розуміла, як легко зламати дитячу психіку. І я не одна така, просто я розповідаю про свій приклад. У мене навіть був свій особистий щоденник, я туди записувала всі свої думки. І в цьому щоденнику, який знайшла зовсім недавно, в 16 років я писала: "Господи, будь ласка, подовж мені ноги, щоб сподобатися Ірині Іванівні". Але це ж маячня, це пряма дорога до психолога.

Ви напевне чули про фільм Over The Limit американської кінорежисерки Марти Прус, яка розповідає про історію російської гімнастки Маргарити Мамун. Там є момент, де головна тренерка збірної РФ каже їй прямим текстом: "Ти цілковите лайно". Чи були такі історії у вас?

Так, ми переглянули цей фільм, звісно ж. Мені здається, вся велика сім’я гімнастики його подивилася. Дуже правдивий фільм. Це не тільки у збірних існує, і не тільки в російській. Хоча я б сказала, що в російській значно жорсткіше, ніж у нас. У нас до таких крайнощів не доходило, коли в Маргарити помер батько, а Ірина Олександрівна (Вінер — головна тренерка російської збірної з художньої гімнастики — авт.) там такі жорсткі речі говорила...

Тут також треба враховувати, що в Росії спорт — це елемент міжнародної політики, тому там це жорсткіше.

Я на місці Рити не знаю, як би це все витримала і як би вийшла на килим взагалі. У нас все ж таки не доходить до таких крайнощів. Нас так не б’ють, нас все одно не принижують до такої міри. Але скрізь є інший бік медалі. Там дівчата витримують дуже морально складні речі, приниження, але вони знають, заради чого. Росія зазвичай перша, а якщо не перша, то друга.

Чи чули ви про рух #MeToo, започаткований в Америці?

Ні.

Це почалося після того, як американські акторки звинуватили кінопродюсера Гарві Вайнштайна в сексуальних домаганнях. В Україні був флешмоб під назвою #ЯНеБоюсьСказати. Одна з історій — історія американської спортивної гімнастки Мекейлі Мероні, яка зізналася, що її домагався лікар збірної. Чи є в українській гімнастиці, а це все-таки красиві купальники, дівчата, фігури, така проблема?

По-перше, нас тренують не чоловіки, а жінки.

Але збірна — це велика команда.

Так, але у нас винятково жіночий колектив, тобто у нас і судді, і тренери — всі жінки. У нашій збірні лише лікар і масажист — два чоловіки, а так жіночий колектив. Я з таким не стикалася, і слава богу. У нас є якісь посади, які очолюють чоловіки, наприклад, президент Федерації, президент Міжнародної федерації гімнастики — чоловіки, але до таких крайнощів у нас не доходило.

Ви перелічили моменти, які хотіли б змінити в українській гімнастиці. Чи не було у вас думки після завершення спортивної кар’єри почати змінювати те, що ви окреслили?

Ще коли я готувалася до Олімпійських ігор, я бачила свою мету і місію — розвивати спорт у нашій країні. Спочатку я це виконувала в ролі спортсменки, зараз я проводжу багато майстер-класів у світі, представляю нашу школу художньої гімнастики. Я такий собі посланець за кордоном. Також я зараз обіймаю посаду в Національному олімпійському комітеті в Комісії атлетів. Звісно, мені дуже хочеться розвивати, допомагати спорту, в мене навіть були плани піти у Верховну Раду. Тобто я знаю всю систему зсередини і плюс я спортсменка. Я не з чуток знаю, чого не вистачає, що потрібно змінити, чого бракує спортсмену в підготовці. Тому я розумію, глобальна проблема — це те, що спорт не є пріоритетом у нашій країні, суспільним пріоритетом. Потрібно однозначно щось змінювати, тому що це катастрофа, коли ти бачиш, що немає спортивних каналів, спортивних новин. Скільки збудовано спортивних об’єктів за останній час? У нас в принципі тільки Палац спорту, в якому проводять і концерти, і спортивні заходи. Ну не може такого бути. Наразі я, як можу, мотивую юне покоління, через екрани телевізора, через соціальні мережі, через якісь статті. Я зараз вже закінчила писати свою книжку, яка називається "Роман зі спортом". Залишилось її надрукувати і презентувати.

І коли буде презентація?

Сподіваюсь у цьому півріччі встигнути.

Хтось допомагав вам писати?

Звісно, дуже багато людей були залучені. Усі мені допомагали згадати той чи інший момент. Тато в мене відповідає за фотографії дитинства, в нього всі архіви. Мама допомагала з усіма медалями, чемпіонатами України. Оскільки мама в мене тренерка, вона як ніхто пам’ятає, де відбувся перший чемпіонат України, в якому місті, яке місце я посіла. Мама у мене така собі ходяча Вікіпедія конкретно в нагородах.

ПРО ПОЛІТИКУ, МАЙДАН ТА АНЕКСІЮ

Ви неодноразово заявляли, що хочете йти в політику. Як народна депутатка чи урядовиця?

Я за розвиток спорту. Я однозначно розумію, що некомпетентна в якихось питаннях економіки. Але стосовно спорту в мене є величезне бажання щось змінити, щось повернути в нашій країні у кращий бік. Щоб спортсменів цінували, щоб спортсменів знали в обличчя, щоб спортсмени були гордістю нашої країни. Так має бути.

Ви бачите цей інструмент в парламенті?

Однозначно, найважливіші питання вирішуються у стінах Верховної Ради. Я виконую цю місію навіть на "Танцях з зірками". Я намагалася достукатись до людей через екрани телевізорів, нагадати, що наступного року буде Олімпіада, що спортсмени існують, вони не вимерли. Ми тут! Я намагалася підняти знову цю спортивну хвилю.

Чи можна очікувати, що на наступних парламентських виборах ми будемо бачити вас у списках?

Побачимо, на все свій час.

Але ви цього не виключаєте?

Так, я абсолютно не виключаю цього, бо, повторюся, в мене є величезне бажання. Я мрію, щоб колись Україна прийняла та провела Універсіаду і Всесвітні ігри. Чому б ні? Ми провели Євробачення, провели Євро-2012. Тим самим підняти цю хвилю масового спорту, дитячого спорту. Щоб будувалися спортивні майданчики, щоб була справжня фізкультура у школах. Це такий глобальний процес, який потрібно запустити.

Ви, до речі, останнім часом почали часто використовувати українську мову і в Instagram, і в останніх інтерв’ю. Чому?

Зараз я працюю над українською мовою, в мене є викладач української. Я тренуюся щодня по дві-три години, тому що це державна мова і я маю її знати.

Суспільство вимагає від політиків чітких відповідей. Ви були, фактично, в першому ряду подій, які відбувалися під час Революції Гідності, бо тренувалися в Жовтневому палаці. Як ви бачили ці події, як ви їх розуміли? Як ви для себе пояснювали, чому люди вийшли на вулиці?

Спортсмени — це однозначно особливі люди. Ми не вникаємо у політику, не вникаємо в шоу-бізнес. Ми живемо у своєму спортивному світі, і нам цього достатньо. Ми як божевільні, як зомбі — бачимо мету і прямуємо до неї. От у нас Олімпійські ігри — більше нас нічого не хвилює. На той момент ми собі спокійно займалися в Жовтневому палаці. Потім ми почали розуміти: так, щось відбувається, збираються люди, Майдан Незалежності. Але тоді ніхто не вникав.

А ви не говорили про це між собою?

Ні, тобто навіть думки не було зайти в інтернет і подивитися, що відбувається. У нас Олімпійські ігри через 3 роки, який Майдан? Я приходжу додому і думаю, що мені вдалося на тренуванні, а що потрібно зробити завтра. Абсолютно не вникали.

Але це цікаво, тому що в Жовтневому палаці був один зі штабів Майдану. Там були протестувальники, вони там жили фактично. Ви якось з ними пересікалися, ви говорили з ними?

Це було вже в грудні, здається, коли там були найгарячіші події. Звісно, коли ми йдемо на тренування і бачимо, як там стоять величезні котли, намети, натовп людей снідає. Ми почали розуміти, що так, щось відбувається серйозне. Одного дня ми прийшли в зал, двері були зламані, наші білі олімпійські килими були всі стоптані брудом, тому що очевидно хтось хотів подивитися, що там знаходиться.

Дерюгіни якось спілкувалися з протестувальниками, намагалися окреслити територію, захистити вас від цього?

Чесно кажучи, ні. Ми собі тренувалися і тренувалися: прийшли, відпрацювали і пішли. А тоді були розкидані предмети по всьому залу, це була моторошна картина. Тоді ми почали розуміти, що щось серйозне відбувається, і тоді ми перейшли в інший зал, який розташований на Лабораторному провулку, подалі від Майдану. Я пам’ятаю, що ми займалися, і ввечері подзвонив міністр спорту. На цей момент це був, здається, вже Жданов (Ігор Жданов очолив міністерство молоді та спорту 2 грудня 2014 року — авт.). Він сказав Ірині Іванівні, що в терміновому порядку усіх дітей треба відправити додому, тому що на вулиці небезпечно бути.

Як ви зараз для себе розумієте ті події? Що це було?

На той момент у всіх спортсменів патріотизм просто зашкалював, тому що коли ми приїжджали на змагання, у нас була така жага довести всьому світу, і Російській Федерації, хто, де і на якому місці. Ми були дуже одержимі цією перемогою, і якщо нам вдавалося обігрувати РФ, для нас це був пік щастя.

Тобто Майдан якимось чином став поштовхом для цього?

У принципі, так. Тобто ми завжди виступали і в нас була мета підняти український прапор на світових аренах. От тоді рівень патріотизму зріс просто нереально. І ми бачили, як весь світ нас підтримував, як весь світ був за нас. Нас постійно запитували на змаганнях, як у нас справи, запрошували тренуватися до себе в країни. Допомога була колосальна.

Відомо, що після анексії Криму у 2014 році вас запросили в російську збірну, ви відмовилися. Розкажіть, як це було?

Я не вникала і спокійно займалася в Києві. Моя мама тоді жила в Криму, і вона розказала вже пів року по тому, що коли там почали замінювати людям документи, була пропозиція кримським спортсменам виступати за збірну Росії. Я знаю, що деякі спортсмени погодились і поїхали в Росію…

Гімнастки чи взагалі спортсмени?

Загалом спортсмени. В Криму ж дуже багато було спортсменів знаменитих, які виступали за Україну. Ну ось деякі змінили громадянство, я не маю права засуджувати будь-якого, це вибір кожного. Але, що найцікавіше, мама була настільки в мені впевнена... Це просто не обговорювалося, вона мені навіть не розповіла про цю пропозицію в той момент.

Ви сказали, що ви були відсторонені від політики, у вас не було на це часу. Але у 2014-му Ірина Дерюгіна записала звернення до Путіна з проханням припинити війну в Україні. Це чи не перший прецедент, коли тренерка національної збірної записує щось подібне.

Так, тому що ми не могли нормально тренуватися. Ми думали все одно про своє. Наше завдання, завдання спортсменів, — захищати нашу країну. От хто де її захищає. Хтось у Верховній Раді, хтось на полі бою. Ми, гімнастики, захищаємо свою країну на килимі. І це наша головна задача, ми цим можемо допомогти країні. І ми цю задачу чітко виконували. Ірина Іванівна виступала в ролі головної тренерки збірної команди України з художньої гімнастики, бо ми не могли нормально тренуватися. Сезон у самому розпалі, всі тренуються, всі набирають оберти. Ми не можемо нормально займатися, ми пропускаємо заняття, нам кажуть сидіти вдома і нікуди не вилазити. Звісно, Ірина Іванівна записала це відео.

Ви не знаєте, чи була якась реакція з Москви на це?

Я не знаю. Думаю, що ні.

Що зараз з кримською школою художньої гімнастики, в якій працювала ваша мама і в якій ви тренувалися? Я так розумію, вона переїхала до Києва.

Батьки переїхали, так. Наскільки я знаю, школа працює. Не знаю, чи це школа олімпійського резерву, чи ні, але школа працює, будівля залишилась, діти залишились, але вже, мабуть, під іншою назвою. Я, чесно кажучи, не вникаю, бо не була в Криму дуже довгий час. І для мене це в цілому дуже болюче питання, бо Крим — моя батьківщина, я там народилась. Усі найяскравіші моменти, моменти мого становлення як спортсменки, пов’язані з Сімферополем. І той факт, що я не можу туди добратися, дуже болючий для мене. У мене залишилася там бабуся, родичі там залишились, я навіть не можу показати їм онука.

А можливості забрати бабусю?

Коли бабусі вже під 80 років — це дуже складно. Якби літав літак як раніше — так, декілька годин, і ти в Києві. А зараз, щоб дістатися Криму, потрібно витратити добу.

Ми знаємо, що була проблема, коли кримчани повинні були брати російське громадянство або не брати, і відмовлятися, фактично, від багатьох прав. Як було у випадку з вашими батьками? У них подвійне громадянство?

Вибір був. Але ні, у моїх батьків українське громадянство.

Які у вас ідеї законопроєктів?

Найголовніший законопроєкт — законопроєкт про меценатство. Щоб за кожним видом спорту був закріплений олігарх, меценат, щоб він очолив федерацію, наприклад. І в такий спосіб отримував собі пільги. Тобто така система працює в багатьох країнах і дуже успішно, бо заможні люди, в яких є ресурси, вкладають у якийсь вид спорту і за це отримують певний бонус. У результаті всім добре, розвивається спорт, розвивається країна. От із цього потрібно почати. При чому я знаю, що цей законопроєкт вже давно знаходиться у Верховній Раді, але чомусь до нього в депутатів ніяк не доходять руки.

Як вам міністр Бородянський? Як вам взагалі ідея об’єднати міністерства спорту і культури?

Я особисто з ним не знайома. Ми зустрічалися тільки на Асамблеї національного олімпійського комітету. Я чула його виступ. Якщо описати одним словом, то дуже прогресивні ідеї, інноваційні ідеї. Побачимо. Наразі складно щось сказати про його діяльність, бо він тільки почав, тільки намагається запустити цю систему. Але плани дуже грандіозні — розвинути спорт.

Чи вже щось змінилося на краще?

Ще тільки запустили процес, конкретних дій немає. Єдине — я постійно читаю в інтернеті, що хочуть забрати Міністерство спорту, потім хочуть скоротити бюджет. Постійно йдуть утиски спорту. Такого не може бути, особливо перед Олімпійськими іграми, коли федерації і головні тренери збірних постійно надсилають листи у Верховну Раду, аби спорт не утискали, дали спортсменам нормально підготуватися до Олімпійських ігор. Чому таке відбувається, я не знаю, бо були великі надії на "ЗеКоманду" в плані розвитку спорту.

Зараз ви розчаровані?

Мені складно сказати, бо я зараз не бачу ще конкретних дій. Я поки перебуваю десь посередині, бо дій не бачу, тільки плани на майбутнє. Побачимо, може щось реалізується.

Оскільки ви збиралися балотуватися від партії "Слуга народу", напевно, ви поділяли цінності Володимира Зеленського, який сформував цю партію. Як оцінюєте його дії як президента?

Якраз таки Володимир Зеленський показує конкретний результат. І звільнення полонених, і в цілому переговори з РФ. Тобто я бачу конкретні дії, щоб закінчити війну. Хоч якісь дії. Це дуже важливо.

ПРО ОНИЩЕНКА

Ви хотіли балотувалися за 93-м округом. Чому вас тоді не взяли?

Тоді Олександр Онищенко попросив мене піти за його 93-м округом, тому що він боявся, що його не зареєструють, бо він не проживав на території України останнім часом. І я радо погодилась, тому що, в принципі, в мене було це в цілях, просто я не думала робити це так швидко. Але в цілому у мене було це в планах. Та потім плани змінилися, бо з’явилась можливість у Олександра зареєструватися. У той період він був на змаганнях з кінного спорту, тому з’явилася ймовірність, що його зареєструють. Проте в останній момент виявилося, що це неможливо, тому ані він, ані я зрештою за 93-м округом не пішли.

Для чого, на вашу думку, йому було це потрібно?

По-перше, як би не склалося наше з ним життя, все одно ми близькі люди, бо у нас є спільна дитина. Так чи інакше, коли потрібна допомога, ми насамперед йдемо до близьких людей. По-друге, він знав про мій інтерес і мої політичні плани. Він розумів, що я можу зробити свій внесок у розвиток спорту. Тому він одразу подумав про мене. Я це так розцінюю.

Чи не думали ви, що ваша депутатська діяльність буде використовуватися в його особистих цілях?

Ні, не думаю, бо ми вже тривалий час не разом.

Ви не спілкуєтесь?

Так, я не спілкуюся. Ми іноді можемо з'ясовувати щось стосовно дитини або якщо виникли якісь питання, як-от із політичною діяльністю, тоді я звісно відповідаю. Але я достатньо самостійна особистість, щоб мати свої цілі, а не те, що мені кажуть робити інші.

Чи відомо вам, де він зараз перебуває?

Ні, я чула з інтерв’ю про те, що зараз він перебуває в Німеччині, але конкретно я не вникаю, де він на даний момент.

Там зараз просто історія з його екстрадицією і тут запитання, чи взагалі ви заглиблювалися в ці справи, в яких він фігурує?

Я цікавилась, знову ж таки, бо він батько мого сина. Мені важливо знати, що з ним відбувається. На даний момент вирішується питання, чи екстрадують його в Україну чи ні. Ось усе, що я знаю.

Ми знаємо, що його мама була якийсь час під слідством через участь у газових схемах. Чи спілкуєтесь ви з нею?

Так, звісно. Онук повинен бачити бабусю, бабуся має бачити онука. Це нормальні речі. Я вважаю диким, якби я забрала дитину і нікому її не показувала. Звісно, я спілкуюся, ми пов’язані до кінця своїх днів. Вона дуже вболівала за мене на "Танцях з зірками", вітала мене. Зараз усе добре, вона вдома.

Що ви думаєте про підозри Олександру Онищенку? Наскільки вони об‘єктивні?

Що я можу думати, якщо в нас спільна дитина? Для мене він, звісно, не винен.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Сергій Рахманін: "Мінський варіант, можливо, навіть гірший, ніж війна". СУСПІЛЬНЕ | ІНТЕРВ'Ю
Категорії